Ми живемо в постіндустріальну, інформаційну епоху, яка ставить нові завдання перед педагогікою, освітою. Сьогодні суспільство усвідомлює, що не може залишатися зі школою, яка недостатньо розвиває здібності, практичні навички самоосвіти в пізнавальній діяльності, не приділяє уваги формуванню досвіду особистісних відносин, не створює умови для самовиховання, самоосвіти, не сприяє формуванню потреб в певних цінностях і сенсах.

Тому наша школа і рухається дорогою реформ, впроваджує інноваційне навчання «…зорієнтоване на динамічні зміни в навколишньому світі. Ця освітня діяльність Ò�рунтується на розвитку різноманітних форм мислення, творчих здібностей, високих соціально-адаптаційних можливостей особистості». І головне, забезпечує можливість самоусвідомлення, саморозкриття, саморозвитку, тому що направлена на конкретну особистість.

Таким чином, екзистенціальна педагогіка і прагнення сьогоднішньої освіти ставлять перед собою однакову мету: формування людини, яка максимально використовує свій потенціал і своє життя проживає оптимально.

Інноваційне навчання налаштоване на майбутнє, на прогнозування, передбачення, на активні конструктивні дії в різних ситуаціях життя. Так само екзистенціальна педагогіка наголошує на тому, що людина не тільки така, якою себе уявляє, але й така, якою хоче стати. Але вона має стати сама собою, сформувати в собі особистість, здійснити «проект» самої себе, який переживається суб`єктивно. (Ж.П. Сартр, В.Франкл).

З цих позицій формуються аспекти екзистенціальної педагогіки: направленість на

 - усвідомлення своєї особистості; 

- пошук цінностей;

-  пошук сенсів;

- самотрансценденцію – спрямованість на те, що за межами особистості, на «ближнього», на «діло», на спілкування,

- усвідомлення і розкриття свободи і відповідальності, інших екзистенціальних даностей: любові, унікальності, зустрічі, совісті та ін..

В. Франкл говорить про «вершинний» підхід до особистості, при якому людина формує свої цінності, реалізується через прагнення до сенсу, мети свого життя чи сенсів певного періоду життя; що, таким чином, мова йде про пророцтво, яке створила особистість, плануючи своє майбутнє.

Отже, екзистенціальна педагогіка відкриває перед дитиною можливість бачити причини тих чи інших своїх дій, прогнозувати самовідчуття через самоусвідомлення, положення в соціумах; мотивувати на вчинки, тому що особистість починає боротися за своє майбутнє, за здійснення свого сенсу.

Наприклад, дев`ятикласник має у своїй свідомості вершину сенсу: підготуватися до іспитів ЗНО для того, щоб в майбутньому стати лікарем. Час від часу він робить те, що роблять інші, тобто потрапляє в течію конформізму; іноді робить те, що від нього вимагають інші, потерпає від тоталітаризму; але справа педагога нагадати йому про вершини його сенсу, самоусвідомлення.

Як допомогти дитині усвідомити себе? Щоб відповісти на це запитання звернемося до твердження В. Франкла, який наголошує на тому, що «…людина – це дух», и тому має здатність до самовідсторонення. Може побачити ситуацію і себе в ній збоку, що самодетермінує особистість, приводить до певних дій.

Як привчити дитину до самовідсторонення, як шляху самоусвідомлення? Ось одна з можливостей – участь у літературних проектах, зустріч з літературними героями під час читання художніх творів, обговорення, дискусій.

При глибокому читанні художнього твору дитина занурюється в іншу особистість, перебирає на себе її думки, почуття, дії, але в певний момент починається порівняння зі своїми, аутентичними для дитини прагненнями, цінностями, сенсами. Цей момент можна назвати моментом усвідомлення себе, тим, яким я є і яким я хочу бути. Я – інший, я – схожий, мої думки і почуття в мені, я можу їх розуміти, переживати, відчувати. І я носій свого майбутнього, яке формується через мої цінності, мети, сенси.

Каталізатором такого усвідомлення-самоусвідомлення може бути і образ, який потрібно відтворити на сцені під час презентації літературного проекту. В такий спосіб підвищується рівень мотивації. Потреба в усвідомленні літературного образу і, таким чином, самого себе стає необхідністю, пов`язаною з відповідальністю і свободою вибору.

Наприклад, літературний проект в 6 класі за повістю В. Рудківського «Джури козака Швайки». Діти залучаються до творення сценічного світу після читання і усвідомлення подій, героїв, завдань і мети проекту. Кожен має свій сектор роботи. Створюється багатопланове спільне діло, з одним результатом, який оцінюється публічно. Шестикласник конструює образ Сашка. Він детермінований і самодетермінований зрозуміти цю особистість, не тільки на когнітивному рівні, а й на рівні тілесному, емоційному, соціальному, що не можливо, якщо не спиратися на свою особистість, власний досвід, не зрозуміти, як би я вчинив, коли ображають моїх рідних, як би я поводив себе в екстремальній ситуації, коли ворог близько, чи прийняв би жертву старшого друга, легендарного козака Швайки? «Я» шестикласника стає головним у проекті. Воно самоусвідомлюється, змінюється, розвивається, актуалізується, набуває нових сенсів.

Одною з форм робіт в напрямку самоусвідомлення може бути рефлексія, вмотивована заповненням таблиці.

Таким чином, дитина осмислює, усвідомлює світ образів героїв твору, які проявляють себе в певній ситуації, і усвідомлює свою особистість, як цінну, неповторну, таку, що творить реальність.

Наведений для прикладу уривок таблиці стосується негативного персонажа твору І. Франка «Захар Беркут». Та саме він спонукає семикласника зрозуміти цінності, мотиви, сенси цієї людини. Відповісти, в першу чергу, собі на запитання: а що важливе для мене? Що справжнє в мені? Які мої цілі? Чого хочу Я? Чи схожий я на героя? Я інший? Який я?

Така рефлексія резонує з «віковими» запитаннями підлітка до себе, підтверджує його досвід і прагнення: яким я хочу бути?

В розвитку і саморозвитку дитини надзвичайно важлива духовна сторона, яка допомагає родині, що визнає Творця цього світу, дати дитині інструменти самопізнання в любові, тому що духовне життя починається з усвідомлення своїх думок, почуттів, переживань для того, щоб запитати себе про  цінності, мети, сенси в світлі прагнення до особистості Ісуса Христа. І він, Господь, стає частиною особистості дитини, невичерпним ресурсом життя.

Однією з вправ самоусвідомлення, може стати для учня:

- звичка пригадувати і усвідомлювати свої вчинки, почуття,

думки за день;

- оцінка їх з точки зору цінностей, цілей і сенсів особистості;

- для віруючої дитини оцінка їх люблячим Христом, який хоче простити і виправити, допомогти;

- обговорення самоусвідомленого з Іншим (другом, наставником, батьками).

Таким чином, особистість за В. Франклом здатна до самовідсторонення, тобто може піднятися над ситуацією, над собою, подивитися на себе збоку, значить усвідомити, пізнати себе. Екзистенціальні методи педагогіки допомагають стати дитині самою собою через самоусвідомлення і саморозвиток сформувати в собі особистість.

Другою фундаментальною онтологічною характеристикою особистості за В. Франклом є самотрансценденція, як «вихід особистості за свої межі», як направленість, на іншого.

Н.А. Бердяєв писав, що особистість не можлива без виходу до іншого, коханого, без виходу до любові і жертви.

В. Франкл погоджується з його висновком: «Зафіксуємо тезу: лише існування, яке трансцендентує саме себе, лише буття, яке виходить за межі себе в «світ», в якому воно існує, може реалізувати себе, тоді як направлене на себе, на самореалізацію воно (існування) губить себе».

Таким чином, щоб дитина знайшла себе, усвідомила, саморозвивалася необхідний вихід до її сенсу, до її цінностей у світі сім`ї, друзів, соціуму, діла. Екзистенціальна педагогіка пропонує супроводжувати дитину у справі, у ділі, яке буде значимим і для особистості, і для світу, який її оточує.

Прикладом такого діла можуть бути проекти, в тому числі літературні.

Це колективна робота, яка потребує «виходу» на іншу особистість, що дає змогу вчитися емпатії, емпатичному слуханню.

На першому етапі проекту, після глибинного читання і розуміння, дитина ставить перед собою особисті, значимі цілі і задачі, вони направлені на «світ», на інших людей. Це спосіб впливу на соціум через засвоєні на емпіричному рівні моральні закони, які будуть пропагуватися через образи літературного твору, що мають стати реальністю на сцені через гру акторів, режисуру сцен, всі види оформлення.

Така робота потребує не тільки актуалізації своїх ресурсів, не тільки подолання бар`єрів в процесі саморозвитку, а й емпатичного слухання іншого, щоб відповісти необхідною емоцією на сцені своєму партнеру і другу в реальному житті, тому що світ відкривається для дитини як взаємодія. Саме в цій взаємодії народжуються справжні почуття, цінності, сенси. Особистість відчуває радість не тільки від того, що отримує, а і від того, що віддає; від того, що її приймають такою, якою вона є, і вона приймає у відповідь; від того, що її розуміють, і вона розуміє.

Таким чином, справа, через яку дитина проходить у супроводі педагога під час літературного проекту, сприяє  знайденню сенсу в дружніх стосунках, в іншому, в ділі. Особистість приходить до висновку, що не можна бути щасливим, реалізованим без іншого, але саме цей інший обмежує твою свободу і ти повинен зробити свій вибір: жертвувати чи не жертвувати, бути щасливим чи ні в здійснені свого сенсу, направленого на ближнього.

Ми знаємо, що вміння слухати, відчувати, співпереживати закладається в близькому спілкуванні з дитиною, тому велике значення в ділі формування емпатичного слухання мають відносини в сім`ї: чи чують батьки один одного, чи чують вони дитину, яка не може їм розповісти про себе; чи хочуть вони її зрозуміти, якщо це підліток, який вже вибудував стіну відділення і відчуження.

Росс Кемпбелл, дитячий психіатр, в своїх книжках «Як насправді любити свою дитину» і «Як любити свого підлітка» говорить про безумовну любов, якої дитина потребує і вчиться її проявляти одночасно саме через батьків. Резонанс любові, що виникає, формує цінності і знаходить сенси, без яких неможлива справжня свобода-відповідальність. Також в цих книжках ми знайдемо дві вимоги, які потрібні дитині для знайдення сенсу життя через батьків-вихователів: фундамент цінностей  самих батьків, їх сенси, що забезпечують їм радість буття, на шляху до яких вони знаходять своє щастя; і близькі відносини, які ведуть до ототожнення самої особистості з батьками.

Росс Кемпбелл говорить про духовну складову цінностей, пов`язану з вірою, Творцем, відношеннями з Богом через особисті стосунки з Ісусом Христом, який поряд, розділяє турботи, оберігає і наставляє. Саме ці стосунки стають сенсом життя.

Сім`я і школа продовжують і доповнюють один одного в справі виховання, про яке В. Франкл говорить, як про формування відповідальності за свободу вибору: свобода – вибір-відповідальність – виховання.

За якими законами повинна працювати система вчитель – учень, щоби допомогти дитині усвідомлювати свою особистість, свої цінності і сенси? Як приводити до правильного вибору? Як створювати ситуації, що будуть сприяти знайденню сенсів?

Сучасна педагогіка, спираючись на принципи екзистенціалізму, говорить про людиноцентризм (Кремень В.Г.), про синергетичний підхід в педагогіці (Ткаченко Л.І., Курдюмов С.П., Князева О.Н. та ін.).

Вчитель – учень розглядаються як суб`єкт – суб`єкт – синергетична система, в якій розвиваються обидві складові. При «м`якому управлінні», яке здійснюється через резонансні надмалі впливи у момент стану «нерівноважності» особистості, виникає потреба вибору і саморозвитку.

Зміна зовнішніх умов може призводити до стрибкоподібних змін особистості. Але її саморозвиток здійснюється не ззовні, рушійною його силою є внутрішні духовно-моральні основи, які формуються через «м`яке управління». Ткаченко Л.І. стверджує: «…саме духовно-моральні орієнтири є каталізаторами, що визначають траєкторію особистісного розвитку».

Тобто, щоби виховувати особистість, треба бути особистістю; яка теж розвивається, яка сама набула цінностей, що сформували її сенси; що сама засвоїла духовно-моральні основи життя, які є характеристикою її особистості.

Разом з тим особистість дитини в своєму розвитку проходить етапи стабільності і нерівноважності, останній потребує свободи вибору і відповідальності, через самостійність і альтернативність вибору забезпечується збереження автентичності.

В синергетичній системі учень-вчитель встановлюються відносини поваги, довіри і взаємодопомоги, що створює загальну атмосферу творчості і радості.

Наприклад, під час літературного проекту, коли дитина включається в спільне діло, умотивована самовизначеною метою, цінностями; зробила свій вибір, взяла на себе відповідальність за певну ділянку роботи у проекті, самодетермінована, але починає відчувати, що тривога заважає їй здійснювати себе, розвиватися і, таким чином, наступає момент вибору, подолання бар`єру (М.І. Рожков), виникає «нужда» ( С.Д. Максименко).

В такій ситуації потрібен надмалий вплив вчителя, підтримка, розуміння, допомога, слова, щоб дитина відчула: вона не буде одна, біля неї друзі, які завжди прийдуть на допомогу. Це ситуація саморозвитку, яку переживає кожен учасник проекту в тій чи іншій мірі.

Та вибір дитини може бути різним. Від чого він залежить?

В першу чергу, від духовно-морального рівня особистості, від

того, як вона себе усвідомлює і відкрита до інших, тобто самодетермінована. Яку допомогу може прийняти, в якій мірі може довіритися іншому.В такій ситуації великим ресурсом для дитини є довіра Богу, при умові, що в особистості сформовані стосунки з Творцем через Ісуса Христа. Процитую Росса Кемпбела: « Він (Господь) хоче взяти на себе турботу про нас, але відмовляється нав`язувати себе. Його найбільше бажання бути нашим Батьком, але Він не буде втручатися, якщо ми не хочемо. Його бажання – близькі відносини Отця і сина в любові, але ми повинні прийняти це».

В. Франкл в своїй роботі «Духовність, свобода і відповідальність» говорить про со-буття, як «соприсутність духовного сущого іншому сущому». І повна соприсутність можлива тільки між рівними один одному сущими. Звідси він виводить визначення любові, як «розуміння, прийняття людини в її суті, в її конкретності, в її унікальності і неповторності, але зрозуміти в ній не тільки її суть і конкретність, а й її цінність, необхідність».

Екзистенціальна педагогіка тому наголошує на партнерських відносинах в системі суб`єкт – суб`єкт, на супроводженні дитини в періоди «нерівноваги», на безумовній любові, яка в со-бутті, в повній соприсутності потребує не тільки розуміння, а й прийняття, вона дозволяє побачити можливість особистості в парадигмі відносин, досягнень через самореалізацію в соціумі, її цінність і значимість.

Безумовна любов вихователів (батьків, вчителів) є силою саморозвитку, що «притягує» через цінності  і сенси, на відмінність від сил, що «штовхають» (В. Франкл). Останні, Ò�рунтуються на інстинктах-потягах і залишаються маніпуляцією. Такий підхід формує особистість, якою просто керувати, але це не сприяє самоусвідомленню, саморозвитку.

В. Франкл також говорить про те, що людина – істота духовна, і вона повинна мати мужність жити духовно; аналізує поняття «підсвідомої духовності» і користується феноменом совісті, яка занурена в підсвідоме, є ірраціональною і «дологічною», тому що вона спирається на те, що повинно існувати; є доморальною, керується інтуїцією.

Християнська теологія пояснює  со-буття Бога і людини, соприсутність через присутність Духа Божого в дусі особистості. Це є основою спілкування творіння з Творцем – молитви.

Таким чином, екзистенціальна педагогіка підходить до особистості цілісно, враховуючи всі рівні свідомого і несвідомого в духовному і психофізичному, підводить нас до понять свободи і вибору, відповідальності.

В. Франкл доводить можливість свободи особистості через її духовну сутність. Через духовні установки перетворюється сфера потягів, і тому свобода завжди на вищому рівні ніж необхідність. «Людина є свобода, тому що не віддільна від неї».

Завдяки свободі особистісної позиції існує можливість «екзистенціальної перебудови», тому що людина вирішує сама за себе, а будь-яке рішення – це конструювання, формування себе: « … коли я формую свою долю, я як особистість формую свій характер… В результаті формується особистість, якою я стаю». Таким чином, дитина, якій прищеплюється потреба в хороших вчинках, потреба допомагати, підтримувати іншого в тому числі й через педагогічні заходи, проекти … перебуває в стані саморозвитку і самовиховання.

Екзистенціальна філософія, психологія і педагогіка розглядають свободу особистості тільки в поєднанні з відповідальністю, яка формує її цінності і сенси: дитина бере на себе відповідальність за те, що для неї цінне, що є її метою, сенсом; тому через свободу, вибір, відповідальність, цінності і сенси здійснюється саморозвиток, самовиховання і самоосвіта, що є єдиним шляхом для зростання особистості, яка використовує максимально свої ресурси і оптимально проживає своє життя.

Як допомогти дитині робити правильний вибір? Сформувати навички знаходити свої сенси через цінності, і брати на себе відповідальність за це значиме і цінне?

Як зазначено вище, надважливий в цьому питанні приклад батьків, вихователів. Їхні сенси і цінності, вибір, те, як вони беруть на себе відповідальність. Також відносини в системі дитина – вихователь, як суб`єкт – суб`єкт, в якій чують, розуміють, допомагають, люблять, і дитина це відчуває, усвідомлює.

Також дитина знаходить свої цінності і сенси, за які бере відповідальність, коли проектує себе, своє майбутнє, далеке і близьке, така мотивація є рушійною силою саморозвитку. Та основа вибору – духовність дитини, совість в розумінні морального закону конкретної особистості, який узгоджується зі загальнолюдським.Ми приходимо до необхідності формування внутрішніх духовно-моральних основ дитини, які допоможуть їй виходити за свої кордони, трансцендентуватися, тобто, віддаючи, впливаючи на зовнішній світ: ближнього, діло, соціум; формувати себе, знаходячи свої цінності і сенси.

Свідоме формування духовно-моральних цінностей починається в ранньому дитинстві. Культура кожного народу спрямована на орієнтацію особистості до збереження загальнолюдських цінностей. Релігія, християнство, якщо це не тільки закон, правила, а й духовність на основі спілкування з Творцем, стає основою, головною рушійною силою, яка формує сенси і цінності. Теологія пояснює стан особистості, що прийняла Христа – Спасителя в духовному світі, як носія Духу Божого, до якого прислуховуються, якому довіряють, якого люблять. І саме Він забезпечує потреби особистості в любові, прийнятті, цінності, значимості, безпеці; виводить її на рівень самоусвідомлення і самореалізації через служіння ближньому, ділу; формулює усі загальнолюдські закони в одній фразі: «Люби Бога і ближнього; не роби того, що не хочеш, щоб робили тобі».

Світова культура, всі види мистецтва – є носіями духовно-моральних законів, але особистість приймає їх тільки через свій власний досвід, осмислення, діло. Провести дитину через справу, проект, в яких дитина буде самодетермінована розширювати свій світ, усвідомлювати себе, впливати на інших; надзвичайно важливо. Звичка творити хороші справи – звичка творити себе. Для дитини це можливість стати іншою, знайти цінності і сенси, зробити для себе свій правильний вибір.ВИСНОВКИ

Екзистенціальна педагогіка, спираючись на екзистенціальну

філософію і психологію, вважає, що система саморозвитку, самовиховання, самоосвіти – це оптимальний спосіб зростання особистості.

Самопроектування є засобом для знайдення сенсів і цінностей, здійснення себе в світі.

Особистість – духовна, тому через самовідсторонення дитина може себе усвідомлювати, що сприяє її саморозвитку.Ноетична потреба дитини здійснюється через самотрасценденцію – спрямованість на ближнього, іншого, на «діло», стосунки, що є умовою саморозвитку особистості.

Безумовна любов батьків, їх приклад, ототожнення з ними допомагають дитині знайти свої цінності і сенси.

Вчитель і учень – це синергетична система: суб`єкт – суб`єкт, в якій через резонансний, «надмалий» вплив в момент стану «нерівноважності» особистості дитина робить вибір на основі духовно-моральних цінностей, що сприяє саморозвитку.

Безумовна любов в системі дитина – вихователь є силою, що спонукає до саморозвитку, силою, що «притягує» через сенси і цінності, на відміну від «підштовхування» маніпуляції.

Свобода вибору дитини пов`язана з відповідальністю за те, що для неї має сенс, цінне. І свій вибір вона робить на основі внутрішніх, духовно-моральних принципів, які є точкою відліку всього виховання – самовиховання.

Таким чином, екзистенціальна педагогіка – є педагогікою сучасності. Вона вирішує найважливіше завдання саморозвитку особистості в умовах самодетермінованості через самовідсторонення і самотрансценденцію.

Екзистенціальна педагогіка розглядається особистість, направлену в майбутнє, яка орієнтована на свої цінності і сенси в свободі вибору і відповідальності, що стають рушійними силами в саморозвитку особистості.